Дмитро Фальковский
(1898 – 1934)

          Дмитро Фальковский (псевдоним Дмитро Никаноровича Левчука) родился 3 ноября 1898 года в селе Большие Липеси Кобринского уезда Гродненской губернии в бедной крестьянской семье. Учился в гимназии в Брест-Литовском, но не закончил её, так как началась первая мировая война и Полесье было оккупировано кайзеровскими войсками. В 1920 году добровольцем вступил в Красную Армию, в 1923 году демобилизовался и уехал в Киев.
          Первые стихи опубликовал в 1924 году. Для его поэзии характерно любование полесской природой, осмысление трагических событий революции и гражданской войны. Отдельными изданиями вышли книги поэзии “Чабан” (1925), “Обрії” (1927), “На пожарищі” (1928), “Полісся” (1931). Писал он также очерки, рассказы и сценарии.
          После убийства Кирова 1 декабря 1934 года Фальковский был арестован вместе с группой украинских писателей и художников, обвинённых в создании антисоветской подпольной организации "Объединение украинских националистов". Выездной сессией Военной коллегии Верховного суда СССР на закрытом заседании 14 декабря 1934 года Фальковский был приговорён к расстрелу и в этот же день расстрелян.

 

* * *

Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима...
Розрубані рамена,
І голови нема

А кінь стоїть і дремле:
Куди ж його іти? —
До болю вгрузли в землю
Залізні копити.

Поглянув скоса оком:
Хоч би уже сідав! —
І знову дрібним кроком
У далеч почвалав...

Іде, іде снігами
На південь, північ, схід, —
А вслід червоні плями,
А вслід червоний лід.

Іде, іде і стане,
До місяця ірже:
Невже ж таки не встане?
Невже?

Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима...
Розрубані рамена,
І голови нема.

Ще вчора був веселий:
Чи думав, що кінець?
Сьогодні ж ...Леле!
Мрець.

 

 

* * *

          Є.Плужникові

Одшуміло літо... Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали роси у вишневих ранках,
Не сміються дзвінко ніжні васильки,
Не шелеснуть листям над самотнім ґанком
В тишині вечірній ясени стрункі...

Не озветься поле у задумі сонній...
У задумі сонній синьоока даль.
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль...

А з печаллю разом і думки про осінь...
(Це ж із нею роки так підручки йдуть!)
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.

І прийду розбитий... І прийду порожній.
А куди — не знаю... Чи ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна сука під чужим вікном.

І не прийде батько... І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі, —
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.

І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі
І до вітру сходить на моє шмаття...

Ах, ця осінь, о-сінь... Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні...
А пожовкле листя мчить кудись у просинь
І безсило пада на стежки сумні...

Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь...
А у серці сохнуть снігові лілеї,
Молоді лілеї молодих хотінь.

Все таке байдуже... Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів...

Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній...
У задумі сонній синьоока даль...
І прядеться тихо в мене під віконням
Ціле павутиння й золота печаль...