Владимир Ярошенко
(1898 – 1937)

          Владимир Мусиевич Ярошенко (псевдоним — Воляр) родился 23 мая 1898 года в с. Яхники на Полтавщине в семье учителя. Закончил сельскую школу, потом реальное училище. Учился в Киевском коммерческом институте. Писать начал на русском языке (сборник “Стихи” 1917 г.). Отдельными изданиями вышли несколько книг его стихов и прозы на украинском языке. Владимир Ярошенко входил в литературные организации “МАРС”, “Плуг”, “Ланка”. С 1919-го по 1921 год был членом Украинськой Коммунистической партии.
          Впервые Владимир Ярошенко был арестован 26 февраля 1933 года по обвинению в участии в мифической "украинской националистичческой контрреволюционной организации", но через два с половиной месяца был освобожден. Второй раз его арестовали 3 ноября 1936 года как "...участника украинской контрреволюционной националистической фашистской террористической организации, связанной с контрреволюционной троцкистско-зиновьевской организацией, совершившей 1 декабря 1934 года злодейское убийство т. Кирова и готовила в будующем террористические акты против руководителей ВКП(б) и Советского правительства; проводившего контрреволюционную фашистскую агитацию и террористическую пропаганду…"
          13 июля 1937 года Военной коллегией Верховного Суда СССР на закрытом заседании в Киеве Владимир Ярошенко был приговорён к расстрелу и в этот же день расстрелян.

 

* * *

Ви прийшли до мене нагадать минуле,
Засмутити спокій в віхорі уяв:
Як Ви огрубіли — стали наднечулі...
Я напружив згадку... Я Вас не пізнав.

Не зів’яли весни, не розтали зими,
Не пролинув років різнобарвний ряд.
— Але ми не ті вже, зовсім вже не ті ми,
Нам не повернутись, не піти назад.

Так чому схилили смучене обличчя
І сховали в хорі непритомний жаль?!
— Я Вас добре знаю — Ви не таємнича,
Ви мені розкажете, якщо є печаль...

(1918)

 

* * *

Проступило небо зорями,
Місяця погнувся лук,
Обрій заснувавсь прозорями,
Мов павук.

І земля стоїть дзвіницею,
І вода — як в вікнах скло,
Віз прищуливсь над криницею
І вмочив своє жало...

Розпростерлась тиш лелекою
І крилом укрила все,
Лиш луною недалекою
Дзвін ручаю донесе.

Та от ми ще — непокаяні,—
Обійнявшись обіруч,
Ходим місяцем осяяні,
Котим зоряний обруч.

І куди його докотимо
До ранкової зорі
Срібносугими золотами
Огнесерді котарі?

(1918)

 

* * *

До неба фіалкова риза
Півкругом зірками приколота,
І сіється золото сизе,
На землю — прозоре золото.

Тумани на вітрі протряхли
В степу, понад шляхом синім:
Мої ноги і руки пропахли
Гірким і солоним полинем.

Я обвітрив обличчя і груди;
Засмагли плечі і руки...
— Там ходять лисиці і люди,
Де стежки повзуть мов гадюки.

Де ходять ведмеді і звірі,
— Там шляхи прямі й широкі...
У небі — в фіалковій шкірі —
Горить половина ока...

(1918)